| |
|
|
 ***
Ах ти моя кохана
шматинка до підлоги!
Об тебе так приємно
Потерти брудні ноги,
Коли підперши стіну
Ідеш з нічної вахти
Замурзаний по вуха,
Неначе виліз з шахти...
Стелись моя шматинка
Коло дверей до хати,
Бо як у них не втрафлю,
на тебе ляжу спати.
Як буде красіво,
якшо дати всім по, облити всіх на і послати всіх в. А самому піти
пити пиво. Ввечері. Але ввечері я буду мобільним і в мене сіла батарейка.
В мого зайчика сіла батарейка, а я піду на пиво і буду п*здіти ні
про шо і вішати дим на стіну, по якій, напружено виляючи бедрами,
повзе муха. Висить дим. Муха залізла на Дж. Ленона. Ліверпуль. Батарейка
сіла.
Красотіща, хоть
плач.
***
Я прокидаюсь зранку голий,
Неначе Адам у раю.
Моє ребро лежить коло мене
Згорнуте у змію.
З яблуком в роті, хріном у дупі,
Готове до холодцю
І я відчуваю нестачу рушниці
І кавалка свинцю.
Сонечко ховалось
за ламану лінію міського горизонту. Сірість охоплювала будинок номер
Х. по вулиці У. в якому розташовувалось Й-те відділення Науково-Промслової
Асоціації Арматуровиробників (НПАА). Маленьке мишенятко стояло на
даху будинку і сумно плювало з даху. Унизу на велосипеді проїжджав
негр.
— Прощавай сонечко!
Прощавай... — пищало воно так, ніби це був останній захід сонця,
і воно вже ніколи не вигляне знову. Мишенятко махало зашмарканою
хустинкою, а ззаду похмуро підкрадалась чорна і страшна карма. Вона
огорнула будинок і повільно підповзла до мишенятка...
— Хрін вам,— сказало
мишенятко, сумно плюнуло останній раз і голосно вишмаркалось. Луна
від цього розлетілася далеко-далеко, де-не-де розігнавши темряву.
Тоді, з мінорним
гулом, мишенятку на голову впав керамзитоблок CКЦ-1 виробництва
НПАА. Негр звернув за кут.
Кінець.
***
Не чути старого
Левицького було вже добрий тиждень. Ходили слухи, що його зачарувала
котрась із відьмачок з підвалів старої філармонії, а цим слухам
протиставлялись слова підпитих клієнтів клубу-кафе "Три товариші",
котрі, мовляв, бачили його бовваніючу одиноко-п’яну постать на вузьких
та темних львівських вуличках. Інші казали, що бачили його сцяючим
з даху Львівської опери, але здалека і могли помилитись.
І тільки Оверхіл
при згадці про Левицького посміхався і повільно пив пиво. Він знав:
Льова на роботі. І був спокійним. "Веселіться цнотливі мантелепки,"
— думав він — "крутіть сраками перед імпотентними кавалерами,
пудріть їм залишки мізків, поки вам нічого не загрожує..."
Він мружився і хитро поглядав на дівчинку, що кокетливо проходила
повз нього вулицею: "Скоро паска, скоро травичка в парках стане
м’якою і шовковистою... Скоро, скоро Льова покаже вам сказки Вєнского
лєса і 1001 ніч Шахеризади." Дівчинка, наче відчувши його думки,
перелякано обернулась, пришвидшила хід і сховалась в найближчому
під’їзді. Оверхіл байдуже відвернувся: "В під’їздах від Льови
не сховаєшся, це ЙОГО стихія", і плюнув на бруківку.
— Йдем, малеча,
вип’єм кави на сон? — звернувся він до своєї супутниці, що сиділа
коло нього і грілась в променях вечірнього сонця
— Краще пива, —
відповіла та.
Вони обнялись і
розчинились у вечірніх львівських сутінках...
В повітрі тихо
линув похоронний марш Мендельсона. Завіса.
Приснилось, ніби-то корєш каже:
"Я бадьорим,
жвавим жестом
колупаю закрома
(закрома стоять
у шафі,
в книжці старшого
Дюма):
Бляді-жінці на
колготи,
Це — на вихід до
кіна,
На труси, на босоніжки
(та ж пів-року
як купив),
На сопливу бабську
книжку
І дивись шоб не
пропив!
На жратву, на ліфчик
новий,
На помаду на духи,
Десь там плащ нарила
кльовий
І якісь, бля, сапоги.
На гумовці в непогоду
І на шарф, якшо
зима...
Ані пива, ані водки,
ані крапельки вина,
Нє, труба, зливайте
воду,
Ніфіга грошей нема!"
І ніби-то я йому заздрю. Дожився.
***
Ходить ніч по калідорах,
В чорному халаті,
В тапочках і панталонах,
Як дурний в палаті.
Поїдає стіни, меблі,
Умивальник з милом,
З’їла маму, тата, жінку,
І сусідку Зіну.
Зжерла песика Сірка,
Кошенятко Мурку,
З’їла чорних тараканів,
І клопів-придурків.
І до мене добралась би
Гикнувши щасливо
Та мене немає вдома,
В мене третє пиво.
***
Я люблю тебе як хочу,
А хочу давно, як нічого
Ну хіба шо дати копняка
Туди, звідки в тебе ноги.
Бо не винен тобі ніхто,
Шо у тебе в очах блювота,
І що думка втрачає зміст
По дорозі від дупи до рота.
Забирайся кохана подалі
На автобусі, чи автостопом
На прощання дай мені цьом,
Поцілуй мене мила в жопу.
І поштовим голубом я
Відішлю навздогін тобі фразу:
— Ти примітивніша форма життя,
Ніж бактерії на унітазі.
Хай зустрічним вітром тепер
Доля зносить тебе в кювети,
Ну а я залишуся тут
Пити пиво і їсти котлети.
Shit...
Чогось катастрофічно не вистачає... До випадіння волосся на ногах,
до посиніння пупка. І ніби все ок, робота — гут, пиво на кожному
кутку, життя суперове, а голову не покидає відчуття пустоти... Врубаю
радіо, взнаю, що все прекрасно — мені це сказала тьотя з посмішкою
на весь ефір, підкріпивши слова милою пісенькою... Не вірю. Тьотя
попрощалась, буркнула щось назразок "мудакі" і "у
нас шеф підар", забрала гонорар за чесно відбреханий день...
Дома муж-алкаголік, сусід залив кухню, а в неї тиждень тому був
четвертий викидиш... І чому я не їй вірю?
"...завтра в Х часов я прадолжу поддєрживать ваше харошеє настраєніє
на валнах нашева радіо..."
Ага... Кому треба вбити в мою голову, що всюди все харашо, що всі
навкруги щасливі як мухи в гімні, виробити в мене страх не бути
щасливим як всі; хто хоче зробити мене зомбі, злити з болотом таких
самих загіпнотизованих зомбі, яким сказано: "Даю установку!
Всьо заєбісь!"
Мене переконують, що всі мої проблеми від перхоті, біди від дешевого
прального порошку. Єдина місія, на яку я розрахований в цьому божевіллі
— відпочити споглядяючи гору трупів, спеціально для мене організовану
якимось суперменом з телевізіра, досидіти до хепі-енда і з почуттям
виконаного обов’язку покурити на кухні... Мені сказано, яким я маю
бути, що мене має хвилювати, як я маю думати... Мені створили реальність,
заставили в неї повірити... Придумали мені мрію... Сказали: ти не
один! Тебе натовп! Натовп дибіліючих людей, які сходять з розуму
в 14, ріжуть собі вени в 16, колються шприцами в 18... Бо реальність
яку їм показали нереальна, мрія, яку їм створили — ілюзія, а життя
далеко не таке приємне, як каже та дівчинка. Їй за то платять гроші...
І пісенька, яку вона включає в цей момент — брехня, фрагмент висмоктаної
з якогось органу нереальності, спосіб здерти з нас гроші, які нас
заставили заробляти...
"Оце круто" — сказали нам і ми сказали: —"Бе-е-е-е!"
І ми будем жити вдома і на роботі, як герої мильних опер! Після
роботи — молодьожний сєріал, на вихідні — бойовичок! Нам дали ідеали,
і ми за них боремось.
А таки не вистачає чогогсь... Просто правди, щирості... Того чого
ні в тєлєку, ні радіо не передбачено за означенням... Чого не передбачено
в їхньому "нашому" житті.
The end...
Зимно?... Га?...
Сніг?
Як посипаний цукром пончик, з кісточкою (десь в районі горла), по
синусоїді, горбик — ямка, горбик — ямка, раз, два, раз, два, сходки
— раздвараздвараздва....стоп... Швидка рятує ше одного такого пончика.
Не врятували, вже не свіжий.
Сніг в очі, як кадри із "Зоряних воєн": патлатий космічний
човник без розпізнавальних знаків вирушив маршрутом планета Хата
— космопорт Робота, галактика Лемберг; по дорозі його засипало космічним
снігом і здуло сонячним вітром...
Минулорічні спогади спливають, як мухи в гарячому чаї. Минулорічне
пиво, минулорічні кілограми одягу, минулорічні радості і минулорічні
біди. Новий рік вже тут. Почався сьгодні, бо "вчора" було
надто давно, щоб згадати, і за вікном не той світ, а світ такий
як є, світ холоду і скрипу під ногами. Кінець осіннім декадансам,
кінець надіям на тепло... Кінець. Ура.
Грію вуха в навушниках.
Fall...
Та блядська погода, як і завжди, відкриває правдиве обличчя Льова.
Брудно, холодно і одиноко. Дядьки, замотані в куртки з Краківського
базару, взуті в мешти з Південного і нажерті м’ясом з Галицького,
мокнуть під противним дощиком, споглядаючи таких самих тьоть, або
з тіні якого-небудь під’їзду по вул. якогось там Коперника насуплено
зиркають собі на мешти з Південного і загортаються від вітру в куртки
з Краківського і їм відригається м’ясом з того самого Галицького...
І я крокую під тим самим противним дощиком, в тих самих мештах,
мене тішить, що десь можна випти пива, що вдома у верхній шухляді
лежить ше одна пара чистих шкарпеток, що ота кобіта, що пройшла
повз мене, намокла більше ніж я, але менше ніж отой, бля, пан, шо
сховався коло дверей магазину "Смерічка", мене тішить,
шо газета "Експрес" мене зовсім не тішить, як, зрештою,
і інші газети, мене тішить, що Львів нарешті змив свої літні маски,
що поляки мокнуть так само, як і українці, і що вони вживають з
цього приводу одне і те саме слово "курва"... Мене тішить,
нарешті, що мене вдома чекає кавальчик м’яса з Галицького. Ще бракує
куртки з Краківського, чим я і планую зайнятись на днях.
Веселої осені, амігос...
|
overhill